Роботи учнів

 

 

 

«Парк душевного спокою»

(на конкур есе «Європа починається з тебе»)

                                                        Автор: Батіг Владислав Володимирович

                                  
            Люблю відпочивати у цьому парку. Тут усе якесь близьке і рідне. Ось ця стежка восени завжди притрушена листям, взимку на ній слизько, а влітку на ній де-не-де пробивається зелена травичка. А он та лавка минулого  року була зеленою, цього року її пофарбували, і вона стала кольору осіннього листя.   Тепер ця лавка - це улюблене місце однієї літньої пари, яка щонеділі приходить сюди, щоб побути наодинці з природою. Он на тій тополині збираються горобці та влаштовують пташині перегони.  Праворуч розмістився дитячий майданчик, на якому проводять свій час молоді матусі зі своїми дітьми. Там, на майданчику, завжди гамірно.

   Я люблю посидіти на іншій лавці, яка знаходиться збоку, тут спокійніше. Сидиш і  милуєшся  красою листя. У такі моменти забуваєш про всі проблеми, які назбиралися  у тебе за останній час.  До лавки  прилітають птахи, чекають, коли їм насиплють зерна або кинуть крихт від хліба. Заздрю птахам, вони вільні робити, що хочуть, вони можуть полетіти, куди їм заманеться. Інколи мені теж хочеться таких крил, як у птахів. Хочеться набрати повні легені повітря і летіти, летіти, летіти… Довго-довго…Відчуття свободи не порівняти ні з чим.

   Якщо довго сидіти на лавці, то можна стати свідком багатьох цікавих подій. Ось іде мама, а її п’ятирічна донька хоче побігти за пташкою та голосно крикнути їй вслід. Серйозна мати хватає маленьку дівчинку за руку і суворим голосом наказує:                            

 - Не бігай, не кричи, не можна! Йди поряд зі мною!

Дівчинці нічого не залишається, як послухатися свою маму.

   Мені хочеться свободи… Нехай дитина бігає, нехай вона сміється і по – дитячому вітається із перехожими. Дитина має робити те, що їй подобається, якщо це не суперечить етичним нормам.

   Від дитячого майданчика у мій бік рухаються дві жіночки. Вони щось дуже емоційно обговорюють. Раптом одна із жінок зривається на крик, а через якусь мить  починає плакати. Мабуть, проблеми на роботі або вдома не все гаразд. У такі моменти  мені хочеться відчувати себе захищеним від негараздів, хочеться бути впевненим у завтрашньому дні.

   Ось іде гурт молоді. Вони їдять морозиво. Починають шукати, куди можна покласти обгортки від морозива. Подивилися скрізь – контейнерів для сміття немає ніде. Мабуть, зараз покидають сміття на землю. Але – ні. Одна дівчина починає збирати в інших обгортки і кладе собі до сумочки. Вдома викине.

   Мені стає приємно, що молодь слідкує за порядком. У такі моменти хочеться летіти, далеко-далеко, від відчуття щастя, яке тебе переповнює, від відчуття свободи, яке тебе охоплює і тримає міцно у своїх обіймах.

   Починаєш радіти за майбутнє своєї країни. Бо коли є ось такі люди, яким не байдуже, не байдуже до всього, тоді переконуєшся, що у такої країни є майбутнє. Європейське майбутнє. Кожен має усвідомити, що європейське майбутнє починається з нього.

   Бути європейцем для мене - це бути впевненим у собі, бути захищеним. Це розуміння того, що держава дбає в першу чергу про людей, і все робиться заради людей і для їхнього блага.   Це - відчуття впевненості в завтрашньому дні.

   Бути європейцем - це посміхатися. Не просто так посміхатися, а від щастя, тому що у тебе і твоїх близьких все  добре.

   А найголовніше для мене, як і для будь-якого європейця, це – відчуття свободи.

   Набираю повні груди повітря і лечу у завтрашній, по-європейському щасливий, день.

  Я дуже люблю цей парк…                                                  

 

 

Я – європеєць

  Автор:  учень 10 класу Батіг Владислав          

Хоч і кажуть, що люди із сільської місцевості обмежені і не такі освічені, як міські жителі, та я так не вважаю. Я народився і живу у селі, намагаюся старанно навчатися, щоб бути освіченою, культурною і небайдужою людиною. Мені не байдужа доля моєї Батьківщини. Я пишаюся тим, що народився і живу в Україні. Мені дуже подобається моя країна, а особливо її люди.  Українці  добрі та гостинні. Про себе з гордістю можу сказати, що я – українець. А чи є я європейцем? Спробую з’ясувати.

 Україна – це частина Європи. Значить, якщо  живу в Україні, то я, відповідно,- європеєць. А чи це дійсно так? Європейцями людей робить не проживання на європейській території материка. Бути європейцем – це бути вільним, незалежним, мати на все власний погляд. Бути людиною вихованою, високоморальною, культурною та освіченою, знати історію, побут та традиції рідного народу, жити за європейськими стандартами.

   Багато хто із моїх знайомих хоче жити в Європі (в Італії, Німеччині), бо, як вони думають, там кращі умови життя, краще ставлення до самої людини. А чи варто їхати так далеко туди, де ти не потрібний? Можливо, треба у своїй країні створити кращі умови, такі, щоб кожен українець міг сказати: «Моя країна – найкраща. Хочу жити тільки в Україні і працювати на благо Батьківщини».

   Мені не хочеться їхати до чужої  країни у пошуках кращого життя. Я хочу, щоб в Україні ставилися до мене і кожного громадянина з повагою, тому що українці того варті. Нам потрібні зміни. Змінюватися кожен українець повинен особисто, починати треба з найменшого, тобто із себе. Не потрібно від когось чекати, що він прийде і зробить тебе щасливим, треба самому будувати своє щасливе майбуття. Якби кожен ставився до країни, як до власної хати: дбав про порядок, чистоту, добробут, спокій та затишок, тоді і рівень життя в країні став би на порядок вищим.   Останні події в Україні показали, що українці прагнуть жити в правовій державі за принципами демократії, де поважають права та свободи людини. Так, зараз Україна доводить усій Європі та світові, що наша країна – європейська держава. Нам залишилося ще зовсім небагато, щоб подолати привиди минулого, щоб вирватися з-під нагляду «старших братів» і стати справді незалежною та повноцінною державою. Потрібно ще трішечки потерпіти. Та, на жаль, цього терпіння не вистачає багатьом моїм співвітчизникам…

   Сьогодні інтерес до України в Європі і світі значно зріс. Хоч європейці про нашу країну знають  ще не дуже багато, все ж інтерес до неї значний. Адже український народ, як той птах Фенікс, починає воскресати  з козацької вольності, з революцій, з голодоморів, репресій, принижень. Внесок українського народу у світову історію настільки значний і величний, наскільки велична його історія. А культура мого народу неповторна і самобутня. Україна подарувала світові Тараса Шевченка, Лесю Українку, Олександра Довженка, Катерину Білокур, Івана Піддубного, Сергія Параджанова, Богдана Ступку та багатьох інших талановитих людей. А наша мова… Вона гарна, милозвучна та чиста. Хочу, щоб вона справді стала рідною для кожного українця, щоб українська мова звучала не тільки у маленьких селах, а й у великих містах.

   Починаймо відчувати себе європейцями не тільки географічно, але й внутрішньо. Починаймо кожен із себе…

   Я вважаю себе вихованою людиною, намагаюся дотримуватися моральних норм,  знаю і ціную історію свого народу, цікавлюся культурою своїх предків. Я хвилююся за наше майбутнє. Я люблю свою землю, хочу діяти на благо України. Я з повагою ставлюся до сусідів, хочу привносити добробут у життя Європи.

   То чи є я європейцем?

   Так, я – європеєць!

 

 

Гарна справа маленького хлопчика

 

                                           Виконала учениця 6 класу

                                                     Жилінська Катерина Сергіївна

                                                                                     2018-2019 н.р.

Гарна справа маленького хлопчика

 

    Хлопчику Миколці було шість років. Він зростав у щасливій родині, яка мала гарний будинок з усіма зручностями, гарний садок біля будинку та новенький автомобіль. У Миколки був власний комп’ютер з багатьма іграми, у які так любив грати хлопчик. Батьки Миколки ніколи ні в чому не відмовляли синові, він мав усе, про що інші діти могли б тільки мріяти.

   Поряд з високим будинком Миколки розташувалася низенька хатинка. Вона була не велика, але доглянута і охайна. Біля хатинки росли гарні квіти, а з обох боків будинок прикрашали розкішні кущі калини.

   Миколка часто грався біля цієї невеличкої хатинки і бачив там, у дворі, маленьку дівчинку. Ця дівчинка чомусь ніколи не виходила гратися на подвір’я. Миколка запитував у своєї мами:

- Мамо, чому та дівчинка ніколи не виходить гратися?

- Не знаю, сину, - відповіла мама, - та якщо ти хочеш про це дізнатися, то піди сам до неї та запитай у дівчинки особисто.

- Добре, мамо! - радісно вигукнув хлопчик та побіг на вулицю.

   Він підбіг до старенького паркану, яким була обгороджена хатинка і почав пильно приглядатися, чи не вийшла дівчинка з хати. Та, на жаль, дівчинки не було. Хлопчик повернувся до себе у двір, довго ходив по садку та ніяк не міг наважитися ще раз піти до будинку дівчинки.

   Коли батько Миколки побачив стурбоване обличчя сина, запитав його:

- Сину, чому ти такий схвильований, що тебе турбує?

- Ніяк не можу наважитися піти до ось того будинку, - показавши рукою на сусідній будинок, промовив Миколка.

- А навіщо тобі туди йти? – запитав тато.

- Хочу дізнатися, чому дівчинка, яка там живе, не  виходить гуляти.

-  Сину, - почав батько, - якщо хочеш чогось досягти у житті, треба діяти. Ось візьми цукерок і сміливо йди знайомитися із цією дівчинкою.

   Миколка так і зробив, як порадив йому батько. Коли він підійшов до будинку і постукав у двері, йому ніхто не відкрив. Тоді хлопчик, згадавши слова батька, сам відчинив двері і зайшов до хатини. У хаті було прибрано, а на ліжку хлопчик побачив жінку, біля якої сиділа та сама дівчинка, яку він бачив у дворі.

- Вибачте, будь ласка, - розгублено почав хлопчик, - я без дозволу зайшов, бо хотів спитати, чому ти не виходиш гуляти, - продовжив вже сміливіше Миколка і простягнув дівчинці цукерки.

   Дівчинка Катруся розповіла, що її мама занедужала і не може поратися по господарству. І їй доводиться самій усе робити. Тому вона не може вийти гуляти, хоча їй, як будь – якій дитині, кортить побігати з іншими дітьми.

    Катруся приготувала чай, і вони разом з Миколкою поласували цукерками, які приніс хлопчик.

- Дякую тобі, Катрусю, за чай, дуже приємно було з тобою познайомитися. Нехай твоя мама швидше видужує, - сказав Миколка і побіг додому.

   Прийшовши додому, хлопчик відразу побіг до тата і запитав:

- Тату, а як можна допомогти дорослій людині, яка тяжко захворіла?

- Виявити до неї турботу, доброту, піклуватися про неї… А чому ти запитуєш?

   Миколка розповів татові про те, що мама Катрусі лежить у ліжку, бо дуже хвора.

   Наступного дня до будинку Катрусі під’їхала карета швидкої допомоги. Лікарі почали лікувати хвору маму Катрусі, і вже через кілька тижнів мама була зовсім здорова. І нарешті Катруся вийшла на вулицю гуляти з Миколкою.

   Коли вони сиділи в автомобілі Миколчиного тата і їли морозиво, тато сказав:

- Молодці, діти, що ви допомагаєте своїм ближнім. Коли кожен українець буде робити добрі справи, то наша країна буде найкращою. Давайте разом берегти нашу Україну.

    Миколка почував себе щасливою людиною, але весь час думав: хто ж оплатив лікування Катрусиної мами?

 

 

 

Робота

на конкурс авторської дитячої та юнацької

поезії та прози ««Я – за єдину Україну!»

 

Вірш «Моє слово»

 

 

                                                Виконала: учениця 7 класу

                                                          Новозлатопільської ЗОШ І-ІІІ ст.

                                                      Жилінська Катерина Сергіївна

 

          Моє слово

 

Два берега Дніпра, правий та лівий,

Неначе два крила моєї рідної країни.

Тут спів кобзарів напрочуд красивий,

Й запал козаків у світі один-єдиний.

 

За нашу землю герої постійно боролись,

Віддали своє життя за наше майбуття.

Вони в землі назавжди залишились,

Щоб ми з тобою продовжили життя.

 

Лети, моє слово, скажи всім навколо,

Що треба  нам рідну Вкраїну любити,

Пшеничні поля  і ліси всі довкола.

У Бога нам кращої долі просити.

 

Про те, що минуло, треба пам’ятати,

Шанувати і плекати предків надбання.

Назавжди у серці слова закарбувати,

Що Україна – єдина, як мати і дитя.

 

 

Робота Жилінської Катерини, 7 клас

Казка

Пригоди Богданка

    Жили колись дід Олесь та баба Настя. Усе у них було добре. Тільки дітей у них не було. Якось пішов дід на риболовлю. Прийшов на річку, закинув вудку та чекає, поки рибка на гачок спіймається. Раптом він побачив, як у небі щось спалахнуло. Та, на щастя, це тривало одну мить.  Швидко все стало, як і було раніше.

- Мабуть, здалося? - подумав дід.

  Коли це чує, а неподалік від нього щось плаче та так жалібно.

- Піду подивлюся, що це так плаче, - говорить він собі.

  

Підійшов туди, звідки лунали звуки, розгорнув очерет. Що то за диво… По річці пливла дивна посудина. Вийняв дід посудину, а вона не проста. Якась незвичайна: знизу золота, а зверху прозора. Відкрив її, а звідти на нього дивиться хлопчик. Забрав дід  немовля і пішов собі додому. Та не знав він, що з’явився цей хлопчик не просто так.

*   *   *

   На планеті Золотавії йде війна. Молода сім’я, у якої нещодавно народився хлопчик, хотіла втекти від своїх ворогів і врятувати сина. Вони сіли у надзвуковий літальний апарат і тільки злетіли, як помітили, що за ними прямує ворожий корабель. Що ж робити? Вони почали ще швидше летіти, але ворог не відставав. І сталося так, що літальний апарат молодих батьків було підбито. Вони почали падати. Батьки розуміли, що вони загинуть, але треба рятувати маленького сина. Вони якраз пролітали біля планети Земля. Поклали маленького синочка у безпечний пристрій, направили його на Землю, а самі зникли у космосі. Ось так маленький інопланетний хлопчик з’явився на Землі.

*   *   *

   Прийняла баба цього хлопчика за свого сина, і почали вони разом із дідом його виховувати. Назвали його Богданком. Усе робили для того, щоб хлопчик ріс у любові. Та, на жаль, не так сталося, як їм хотілося. Зростав Богданко самозакоханим. Адже був дуже гарний. Люди говорили, що він ніби намальований.

    Одного разу, коли баба Настя поралася на кухні, її гукнув дід.

- Йди-но сюди, стара, щось хоче нам сказати синочок. Та йди швидше, бо Богданко не звик чекати.

Стали біля хлопця та й слухають, що ж той буде казати.

- Довго жив я у вас, - почав Богданко. – Мені вже набридло жити з вами. Піду я від вас до кращих людей, а ви старі і не достойні мене, бо я ж такий гарний.

   Нічого не залишалося їм робити, як відпустити хлопця між люди. І пішов Богданко у світ…

*   *   *

   Тим часом на планеті Золотавія стало спокійно. Війна уже закінчилася. На жаль, справжні інопланетні батьки Богданка загинули. Залишилися тільки бабуся та дідусь, теж, звісно, інопланетні.

   Вони  з’ясували, що їхні діти загинули, але встигли врятувати маленького синочка, відправивши його на Землю. Отож вирішили вони знайти свого онука.

*   *   *

   Богданко йшов собі, йшов, поки не зустрів дуже гарну жінку.

- Доброго дня, дорога пані, ви така гарна. Можна я буду у вас жити? – запитав він.

- Такому гарному хлопцеві усе можна, - відповіла жінка, - живи у мене скільки забажаєш.

- От і добре, що мені все можна, а баба з дідом мені все забороняли.

   Гарна жінка дозволяла Богданку все, що він забажає. І став хлопчик ще більш самозакоханим: ні з ким не хоче дружити, навіть розмовляти ні з ким не хоче. Мовляв, ніхто не достойний його уваги,  він - найкращий за всіх.

   Усі люди почали відвертатися від Богданка, ніхто навіть не дивиться у його бік. А сам хлопець помітив, що його тіло покривається золотом. Уже ноги до колін стали золотими. Йому вже важко було ходити. Та хлопчик думав, що ставши золотим повністю, він нарешті буде найгарнішим у Всесвіті. Така була його мрія.

*   *   *

   Інопланетні баба з дідом довго знаходилися в польоті. Нарешті на моніторі їхнього корабельного комп’ютера показалася планета Земля.

- Нам не можна привертати до себе увагу землян, - сказав інопланетний дід. – Давай включимо програму, щоб наш корабель став схожим на звичайний вертоліт. Тоді нас не зможуть розпізнати.

- Добре, - відповіла баба, натискаючи на кнопку спеціальної програми. – А вигляд у нас точнісінько, як у землян. Отож нам нічого боятися, можна сміливо сідати на Землю.

   Їхній вертоліт приземлився біля будинку тієї гарної жінки, у якої жив їхній хлопчик. Вони вийшли з вертольоту і попрямували в будинок. Першою зайшла баба.

- Що ж ви накоїли, ви  вбили нашого онука, - кричала вона.

   Дід з переляку кинувся до хати. Він побачив, що посеред хати стоїть якась статуя вся із золота. Дід усе зрозумів. На планеті Золотавії, якщо хтось забуде про доброту,  дружбу, чесність, скромність, а буде вести себе зверхньо і завжди пишатиметься своєю красою, то перетвориться на золоту статую. І життя його на цьому зупиниться. Але якщо будеш ввічливим, добрим, щирим, чесним, то будеш жити вічно.

- Не бійся, бабо, нашого онука ще можна врятувати. Дивись, його щічки ще  рожеві, значить, є шанс. Йди до мене ближче.

   Вони разом обійняли «золотого» онука. І нарешті тіло хлопчика стало рожевим. Хлопчик став таким, яким був раніше. Але слова його стали зовсім іншими.

- Вибачте, мої рідні, за те, що я дуже пишався своєю красою і любив тільки себе. Я все зрозумів. Я думав, що головне - це краса зовнішня, а виходить, що головне – краса внутрішня.

- Ми раді за тебе, що ти все зрозумів, – сказав інопланетний дід. - А зараз нам пора відправлятися на нашу планету. Тобі там сподобається.

- Я залюбки, та тільки мені ще треба дещо зробити на Землі.

  Вони всі разом відправилися до діда Олеся та баби Насті.

  Коли дід і баба побачили Богданка, дуже зраділи. Вони пробачили йому всі образи і готові були прийняти його назад до себе.

- Любий онучку, ми раді тебе бачити, - почала баба Настя.

- Залишайся з нами жити, - підтримав її дід.

- Дякую вам, мої рідні, за все, що ви для мене зробили.  Вибачте, що я був до вас неуважний.

  Дід з бабою були дуже раді, що Богданко змінився. А коли дізналися, що його справжні дід і баба – інопланетні, то ще більше за нього зраділи. Вони не хотіли його відпускати до Золотавії, та нічого не вдієш – знайшлися його справжні родичі.

-  Полетіли з нами, - запропонував Богданко.

- А що, бабо, погоджуємось? – запитав дід Олесь у баби Насті.

- Погоджуємося! –  радісно відповіла баба.

   Уже через кілька хвилин із планети Земля можна було спостерігати, як у небі  якась необізнана цятка прямує все далі і далі.

 Робота Жилінської Катерини

 

Чарівний місточок

 

 

   Катрусі п’ять років. Вона дуже шанує своїх батьків, любить свою домівку. Чиста дитяча душа кожного разу радіє від сходу сонечка, блакитного неба та шелесту дерев. Її сердечко швидше починає битися, коли серед високих соковитих трав їй зустрічається яскрава та запашна квітка. А як горять її очі, коли на квіточку раптово сідає легенький метелик. Лагідна посмішка з’являється на її обличчі, коли метелик починає з нею гратися. Ось він сів на плече, потім на голову, а ось він злетів догори і вже неначе хоче втекти. Але ж ні, він повертається, і Катруся знову біжить за ним по зеленій та ніжній травичці.

  Награвшись досхочу із блакитно-біленьким метеликом, дівчинка поспішає до річки. Від річки повіває прохолодою та відчутно солонуватий присмак. Як це подобається маленькій Катрусі.

- Добрий день тобі, річко, - так звертається дівчинка до річки. – Ти така гарна, твоя вода прозора та чиста, як скло.

Катруся бере маленький камінець, і ось вже по воді побіг він, роблячи малі та великі кола.

   Дівча підняло голову і побачило на тому березі річки хлопчика, який стояв і пильно дивився на Катрусю.

- Що це за хлопчик? - думала дівчинка. – Я ніколи його не бачила.

Вона хотіла крикнути щось хлопчикові, та він несподівано зник.

Катрусі стало надзвичайно цікаво, що ж то за хлопчик, але піти на той берег річки вона не могла, тому що через річку не було місточка.

   Вдома дівчинка запитала у тата:

- Тату, а чому через нашу річку немає містка? Чому дорослі ще до сих пір не проклали місточок? Невже їм не цікаво, що робиться там, на правому березі?

 

   Тато спочатку не знав, що відповісти маленькій донечці. Та, трішки подумавши, сказав:

-         У дорослих дуже багато важливіших справ, ніж якийсь місток через річку. Нам і тут вистачає роботи, а то ще думати про правий берег.

-         Тату, для мене це важливо. Я хочу познайомитися із хлопчиком, який живе по той бік річки.

   Дівчинка попросила батька змайструвати місток на той берег річки. Тато погодився, адже дуже любив свою єдину надію і ладен був заради неї на все.

   Уже з наступного дня Катруся з батьком почали роботу над містком. Батько брав найміцніші дошки та камені для місточка. А Катруся бігала навколо нього та підбадьорювала.

   Раптом дівчинка побачила, що на тому березі теж з’явилися люди. Ще більше здивувалася дівчинка, коли зрозуміла, що на правому березі теж розпочалося будівництво місточка. Виходить, що місточок будується з обох берегів, значить два береги незабаром з’єднаються, бо вони йдуть назустріч один одному. Радості дівчинки не було кінця. Вона ще швидше почала бігати навколо тата і щебетала, як  пташеня.

   До кінця дня місточок було збудовано. Тато Катрусі та ще один чоловік з протилежного боку поклали останню дощечку. Місточок готовий! Усі були дуже задоволені. А найбільше, звичайно, Катруся. Дівчинка ще більше зраділа, коли до неї підійшов той хлопчик, якого вона бачила на тому березі, і простягнув до неї руку, у якій були її улюблені квіти.

   Відтоді діти зустрічалися на тому місточку щодня і були дуже щасливі.

Робота Жилінської Катерини

 

Вогонь та кошенята

 

 

Вогонь горів у Киці у печі.

Варив їй кашу, випікав калачі.

Киця ж годувала щодня малят.

Двійко сіреньких своїх кошенят.

 

Мамі вже з дому виходить пора.

Лишається в хаті сама дітвора.

- Ми будем слухняні! – синок запевня.

Куди ж це найменше біжить кошеня?

 

Воно непомітно взяло сірничок.

І хоче розвести саме вогничок.

- Давай, як у мами моєї, гори!

І ось уже дим потягнув догори.

 

Пекучий вогонь розгорівсь, гоготить.

Найменше сховалось під ліжко умить.

А брат не злякавсь: 101 подзвоню.

Пожежні врятують і нас від вогню.

 

Алло! Загорілася хата в Котів.

Адреса: Вишнева, будинок  103.

Благаю, покваптесь. Скоріше сюди!

Мерщій порятуйте ви нас із біди!

 

Прибігли сусіди – Куниця й Ведмідь.

І заєць відомий усім скорохід.

І мчали в машині десь із-за гори.

Пожежні умілі і мужні – Бобри.

 

Вогонь все палав, не здавався, шипів.

Пекучий вогонь утихать не хотів.

Не дуже він любить сидіти в печі.

Варити всім кашу й пекти калачі.

 

 

Пожежу згасили. Живі малюки.

І каже Бобер: Не беріть сірники!

Мої друзі малі, пам’ятайте завжди,

Що гра із вогнем приведе до біди!

 

І більш вже ніколи у домі Котів

Не брали до рук коробок сірників.

І мама спокійна за пухнастих малят.

Спасибі пожежним за життя кошенят.